Влада в Україні налаштована дозволити продаж сільськогосподарських угідь. Цю хвилюючу тему нині обговорюють усі. «Новий день» також поцікавився думкою директора сільськогосподарського підприємства «Світанок» у селі Сиваському Новотроїцького району, депутата обласної ради Сергія Максименко. Адже він працює на землі, як мовиться, все своє життя і достеменно знає секрети хліборобського успіху у посушливому таврійському степу.
— Земля нині є тією пуповиною, яка міцно тримає наш люд у селі. Бездумний продаж угідь її обріже. Родини все продадуть та роз’їдуться. Це буде трагедією для аграрної держави, і наш моральний обов’язок відвернути її, не дати статися непоправному лиху, —наголосив Сергій Іванович. — На мою думку, найгіршим «сценарієм» великого розпродажу, який нам нав’язують, буде пряма реалізація землі, за принципом «товар — гроші». І хто її тоді купить? Сільськогосподарські підприємства, які обробляють лани, не мають достатньо грошей — їх буквально висмоктує з аграріїв надмірний податковий тиск, відсутність дієвої державної підтримки, хаотичне ціноутворення на ринку. Тож на першому етапі у такому випадку землю купуватимуть так, як купували свого часу житло у містах — по 15—20 квартир, аби просто вкласти в них вільні кошти. Так можуть піти справи і з земельними ділянками: їх придбають лише задля того, аби згодом перепродати з великим зиском для себе. У такому випадку новий власник не братиме на себе жодних зобов’язань про збереження та покращення родючості землі, дотримання правил агрономії, аби поля не перетворювалися на безплідні солончаки. Він, зрештою, може її покинути і навіть не вирощувати на ній нічого: його право як законного власника. Але для чого таке господарювання, яке може обернутися зменшенням врожаїв та кількості робочих місць, недобором податків? Звісно ж, воно ні до чого!
Дискусії стосовно доцільності та наслідків продажу землі вже просто втомили українців. Адже вони тривали ще від початку ери новітньої незалежності держави і ні до чого не призвели — мораторій просто чи не щороку продовжували. Якщо вже сумнівне рішення зараз приймуть, купувати землю на початковому етапі реформи все ж таки мали б не приватні особи, а саме держава — через відкритий для цього Земельний банк або спеціально створений фонд бюджету. Надалі вона могла б ці ділянки здавати у довгострокову оренду — не так, як нині здають паї на 5, 10 чи 20 років, а на 50 років, або навіть століття. Та укладати орендні договори, де були б передбачені всі існуючі ризики, на кшталт перешкоджання тому ж зменшенню родючості ґрунтів. За таких умов орендар, котрий поле оброблятиме, зможе максимально успішно реалізувати свої плани на гарний врожай відсьогодні і хоч на цілий вік — принаймні вкладати гроші для розвитку зрошення, не побоюючись, що завтра термін дії орендного договору скінчиться і власник з якихось причин не захоче його продовжувати. Наше господарство, до речі, про цю проблему знає не з чуток: впродовж чотирьох місяців у Сиваському не випало жодного рясного дощику, тож переведення земель на поливні вже є питанням виживання.
Сільськогосподарське підприємство «Світанок» нині обробляє 8 тисяч гектарів землі. Все це орендовані паї, якими розпоряджаються півтори тисячі родин. Завдяки дбайливому господарюванню ділянки у районі цінуються значно вище, ніж після розвалу колгоспної системи. Приміром, чверть століття тому пай від 3,5 до 7 гектарів легко можна було обміняти… на велосипед. Тепер орендна платня за пай у нашому господарстві складає 7,5 тисячі гривень за 3,5 га. А це вже далеко не дрібнички. Відповідно, на чорному ринку землю намагаються скуповувати за різноманітними «сірими» схемами, пропонуючи навіть за гектар на богарі від 800 до 1000 доларів США. Не приховаю, що й до мене як до директора підприємства часом приходять земляки й питають, чи не хочу викупити їхні паї. Зазвичай, доводиться відмовляти: адже легального механізму для таких угод ще не розробили, а за «сірими» схемами не працюю принципово. Тож якщо орендодавцеві потрібні гроші, можемо домовитися про внесення орендної плати авансом — приміром, на 5 років наперед.
Та, на жаль, навіть деякі орендарі, не тільки в Новотроїцькому районі, намагаються «отримати наперед» усі можливі прибутки, які дає земля. І в тому числі ховають їх «у тіні», залишаючи громади без можливості підтримувати у належному стані соціальну інфраструктуру, ремонтувати дороги, опікуватися вихованням і навчанням дітей. Порівняйте: від нашого господарства бюджети усіх рівнів отримують, у середньому, 5,5 тисячі гривень на кожному гектарі угідь у вигляді податків, зборів тощо. Тоді як по інших селах буває, що фінансова «віддача» для бюджетів з гектара складає всього-на-всього 70 гривень. Інакше як відвертим знущанням над економікою та кримінальним злочином такі випадки вважати не можна. Адже користувачі земель, котрі так нахабно ховають прибутки від оподаткування, обкрадають насамперед громади, позбавляючи майбутнього тих, хто мешкає поруч. Раніше у нас казали: чого бідні — бо дурні. А я б з цього приводу висловився інакше: чого бідні, бо багаті належного не платять. І перед початком продажу землі держава також повинна передбачити «запобіжники» від цього соціального лиха, можливість вилучити поле у тих, хто занадто жадібно «під себе гребе». Приміром, встановити за це такі жорстокі фінансові санкції, щоб втрати перевищували зиск від «ігор» з податками.
Підсумовуючи все сказане, ще раз хочу наголосити: продаж землі — вкрай відповідальний крок. Перед тим, як на нього зважитися, треба десять разів скрупульозно прорахувати всі «за» і «проти», розробити досконалий механізм таких угод, який враховував би інтереси всіх — і операторів ринку, і простих селян, і сільськогосподарських підприємств та фермерських господарств. Звісно, для влади є велика спокуса залатати бюджетні дірки доходами від збуту родючих українських ланів усім бажаючим. Але найпростіші рішення далеко не завжди правильні. Заробивши сьогодні мільйон, завтра ризикуємо втратити навіть не мільярд, а все, виявивши зненацька, що Україна українцям уже не належить.
Записав Сергій ЯНОВСЬКИЙ.
Фото автора.