Я впевнений, що у кожного лікаря, незалежно від місця роботи, – районна чи обласна лікарня, незалежно від спеціальності чи посади, є багато випадків, коли хворі через багато років приходять до нього, щоб сказати дякую.Я довго думав над тим, потрібно публікувати цей матеріал, чи ні. Та врешті вирішив все ж таки поділитися з вами трьома історіями, пов`язаними з моєю професійною діяльністю.
Декілька місяців тому мені зателефонувала бабуся моєї пацієнтки та попросила про консультацію онуки, якій вже 24 роки. Я призначив час для консультації у приватному кабінеті. Яке ж було моє здивування, коли до кабінету зайшла бабуся, онука-красуня Владислава та її чоловік, громадянин Сполучених Штатів Америки. Професійним поглядом я відмітив, що легкий геміпарез залишається, та він був помітним лише мені та Владиславі, яка відчувала скоріше легкий дискомфорт, ніж відчуття хвороби.
У Владислави у ранньому віці був встановлений діагноз ДЦП. Багато років лікування з вірою у щасливий результат, і він таки був досягнутий. Владислава закінчила університет у США, має свою практику як психолог, вийшла заміж.
Консультація була не зовсім традиційною. Скарг відносно хвороби у пацієнтки не було, говорили про успіх Владислави. Я бачив щастя в очах Владислави, її чоловіка та бабусі. Мета візиту – сказати дякую і поділитися своїм щастям та успіхом з лікарем.
Відчуття, що ти причетний до людського щастя внаслідок перемоги над хворобою, неперевершене!
Декілька тижнів тому мені зателефонував батько моєї пацієнтки Поліни, якій в 4-річному віці я діагностував «Ішемічний інсульт», пов’язаний з рідкісною хворобою судин головного мозку. Протягом багатьох років з батьками Поліни ми займалися реабілітацією, спільними зусиллями вдалося компенсувати порушення, які були наслідком інсульту.
Ми зустрілися у дитячій клінічній лікарні, де Поліна неодноразово перебувала на лікуванні. Батько Поліни залишив нас, сказавши, що у Поліни до мене багато запитань.
Неврологічний огляд я не проводив, так як бачив перед собою розумну, впевнену, гарну дівчину. Поліна розповіла мені, що закінчує медичний університет у Росії і зараз стоїть перед вибором спеціальності та дуже хоче зі мною порадитися. Я довго, послідовно розповідав Поліні моє бачення, вказував на переваги та недоліки різних медичних спеціальностей, відповідав на її запитання. Через декілька хвилин нашої зустрічі я зрозумів, що бажання Поліни стати лікарем виникло ще в дитинстві, коли вона лікувалася у неврологічному відділенні, а вибір спеціальності вона вже зробила тепер – це неврологія.
Наша зустріч – це подяка лікарю і медичному персоналу та довіра, яка збереглася у Поліни з того часу, як рятували її від інсульту.
Минулого тижня, закінчивши огляд хворих у відділенні, підходячи до свого кабінету, я зустрів молоду красиву дівчину та її матір. На запитання, чи я їх пам’ятаю, традиційно відповів: «Нагадайте, яка хвороба». Це були Карина та її мати Олена. Карину я лікував з лікарями діагностичного відділення обласної клінічної лікарні від тяжкого менінгіту, коли їй було 4 роки. Зараз Карині 22 роки, вона навчається на юридичному факультеті в університеті (Португалія). З батьками Карина виїхала до Португалії ще дитиною, багато років не була в Україні, і як тільки приїхала до Херсона з мамою, у першу чергу прийшла до лікарні, де її рятували у дитинстві, щоб сказати дякую.
Карина закінчує навчання в університеті, мріє стати адвокатом. Я бачив щасливих матір з дочкою, в очах Олени я бачив спогади про тяжку хворобу своєї дитини 18 років тому та гордість за неї сьогодні…
Олена займається зі співвітчизниками благодійністю, допомагають дитячим будинкам, онкологічним хворим. Тому одне з питань Олени до мене було: «Чим ми можемо допомогти відділенню, чи є діти, які потребують допомоги?»
Три долі, вони схожі – тяжка хвороба у ранньому дитинстві, боротьба за дитину батьків та медичних працівників, життєвий успіх та вдячність усім, хто був причетний до цього.
Дорогі мої Владислава, Поліна, Карина, я з гордістю пишу про вас і не тільки тому, що я був вашим лікуючим лікарем, а насамперед тому, що хвороби відступили перед вашим бажанням жити та бути успішними. Ваші життєві історії – це приклад для тисяч хворих дітей та їх батьків, віра і впевненість у тому, що у більшості випадків хворобу подолати можливо, якою б тяжкою вона не була.
Я дуже вдячний вам, що пам’ятаєте та цінуєте медичних сестер, лікарів, які вас лікували. Подібні зустрічі набагато важливіші за традиційну нагороду «За багаторічну сумлінну працю…..».
Заслужений лікар УкраїниАнатолій Горб